Частина жителів взяла участь в національно-визвольній боротьбі за незалежність України. Вони були членами ОУН-УПА. Відомим націоналістом був житель села Погірці Савицький Павло Павлович 1927 року народження. В школi вiн захоплювався історiю України ,читав багато патрiотичної лiтератури. В селi його знали як націоналiста. Коли прийшли більшовики, він, як інші патріоти України, вступив у двобій із червоною чумою. В 50-их роках для виловлювання бандерівців були створені спеціальні винищувальні загони «ястребки». Такий загін ястребків прибув у село Задністряни і зупинився у хаті Свідрик М. На горищі хати переховувався Савіцький Павло з побратимами. Ястребки в хаті пили і відпочивали. Павло з товаришами ввірвався в хату і скомандував: «Руки вгору». Ястребки підняли руки. Їхній командир, піднімаючи руки, скинув лампу. В хаті стало темно. Ястребки підбігли до своїх автоматів і почали стрільбу. Павло з побратимами почали відстрілюватись, але були прошиті кулями на порозі хати. Так загинув Савіцький Павло Павлович.
Членами УПА є жителі села Каніцька Парасковія Миколаївна 1926 року народження і Самець Федір Стахович 1929 року народження. Учасниками цих подій були: Гук Ганна Василівна, Лоєвич Степанія Михайлівна, Ревура Катерина.Ось їхні спогади
Я, Гук Ганна Василівна, народилася 24 грудня 1920 року в с. Погірці Рудківського району Дрогобицької області. Вчилася в польській школі, яка знаходилася в приміщенні старої школи. Закінчила 7 класів. Вчилася дуже добре. В сім’ї нас було 6 дітей. Я була найстаршою дитиною в сім’ї. Один брат помер дванадцятилітнім хлопцем, два брати не повернулися з війни – пропали безвісти. Брат і сестра мали свої сім’ї. Я допомагала родичам в роботі на полі. Заробляла гроші, бо треба було купити гарну хустку, вбрання. Я працювала у фільварку графині Тернявської Ганни. Платила вона 80 грош на день.
Село Погірці в той час було культурним селом. В селі була хата-читальня, яка знаходилася там, де тепер розміщений будинок громадського харчування. Село Погірці було дуже спольщене. Для того, щоб поставити українську виставу, співати українських пісень, треба було мати дозвіл з району від старости. Жителі цікавилися історією України. Часто до нас приїжджав з міста Комарно Городоцького району Львівської області делегат, який читав лекції з історії України. У читальні була невеличка бібліотека. Молодь села часто ставила вистави: «Сватання на Гончарівці», «Наталка-Полтавка», «Бабський бунт», «Не поможе бабі кадило, коли бабі сказило», «Циганська любов». Я виконувала ролі Одарки, Наталки-Полтавки, циганки-ворожки, Груні. Роль Уляни виконувала Васьків Ганна. Роль Мошки – Свідрик Михайло, роль Стецька – Кавалець Василь, роль маленької циганочки – Свідрик Ганна. Одяг для вистави позичали в священика зі села Чайковичі. Брала я взуття для вистави, яке називалося ганди.
Літом 1939 року в селі відбувся фестиваль. Він проходив на сільському майдані, який знаходився в центрі села. До фестивалю молодь села заздалегідь готувалася. Я два дні перебувала на курсах в місті Комарно, де навчалась робити різні вправи зі стрічками, розучувала українські пісні. Повернувшись додому, я свої знання передавала дівчатам. Керівником фестивалю був отець Балаш, який приїхав зі Львова готувати це свято. З села Сусолів був запрошений оркестр. На фестиваль прибули жителі з навколишніх сіл. Грала музика, звучали пісні, молодь грала в різні забави: в муку клали гроші, учасникам гри закривали очі і вони мали ротом дістати гроші з муки; на пліт вішали горщики, учасник гри мав з зав’язаними очима перебити найбільшу кількість горщиків; на високий стовп підв’язували кільце ковбаси, учасник гри мав дістати його. На фестивалі було весело, бо лунало українське слово, своя пісня.
1940 року на землю Західної України прийшла Червона Армія, а вже в 1941 році розпочалась радянсько-німецька війна. В селі Погірці, як і у всіх навколишніх селах, була висипана могила з дубовим хрестом на пам’ять Січовим Стрільцям. Відкриття пам’ятника відбулося 27 вересня, в празник Воздвиження Чесного Хреста. Я, як учасниця драмгуртка, прочитала такий вірш.
Тому вже, напевно, рік минув
Як з Конюшок до Погорець
Похід прибув.
Довкола музика гарно грає,
Погорецькі чують музику-
Нарід вибігає.
Кожен цікавий питає,
Що цей похід значить,
Що таким скорим ходом біжить.
Якийсь комсомол відповідає:
«Не знаєте? Наш похід?
Похід стримався коло церкви.
Люди стоять як мертві.
Кожен цікавий знати,
Що Маланка буде промовляти.
Вийшла Маланка на
Підвищення до сходу
І такими словами промовила до народу:
«Я багато літ служила у жидів,
Від нині стану послом,
Буду бити панів».
Кінець мови :
«Хай живе товариш Сталін
Ми із ним підем ще далі.
Зруйнуєм церкви,
збудуєм новий світ.
Не лишеться жаден пан і піп.»
Зійшла в діл Маланка-партійка.
ЇЇ місце зайняла комсомолка Марійка:
«Товариші, товаришки, пишіться в комсомол,
Не слухайте жадних відмов.
Мені в комсомолі добре жити
І то не віднині,
Що не дорівняється до мене всяка господиня».
В 1944 році Червона Армія перемогла німецьку армію і в серпні 1944 року до нас прийшли москалі. 2 грудня 1944 року мене заарештували. Відвезли в Рудківську тюрму, де я перебувала під слідством 5 неділь. Потім пішки відправили в Самбірську тюрму. Після 9-місячного перебування в тюрмі мені винесли вирок: засудження на 7 років суворого режиму і на три роки позбавлення прав (кримінальний кодекс п.54, п.10 – політична агітація). З Львівського пересильного пункту товарним вагоном мене відправили на північ.
Я пам’ятаю ці страшні роки тюрми. В п’ятидесятиградусний мороз ми, заарештовані, будували залізну дорогу до Воркути. Цілий день довбали замерзлу землю. Було холодно і голодно. Ще страшнішою була військова команда. Зранку і увечері нас, в’язнів, шикували і робили перевірки. Декілька годин тримали нас на морозі. Потім колонами йшли ми в їдальню по баланду. Інколи не встигали з’їсти цю баланду, бо вже треба було йти на роботу. На роботу ми йшли по шпалах 7-10 кілометрів. Крім того, несли зі собою важкі ломи, джаґани. Одяг на нас був полатаний, було нам дуже холодно. Лице ми не відкривали, дивилися лише через очі. Попереду і ззаду йшли конвоїри. Вперше я тут побачила північне сяйво, воно було таке красиве, що навіть художник не в змозі був би його змалювати. Дуже принизливими для нас, жінок, дівчат, були медичні огляди. Нас роздягали до гола і оглядали лікарі.Нарешті мене звільнили достроково за хорошу роботу. Я могла їхати додому, бо залишився старенький батько, а мама померла вже в 1948 році. Але я боялася їхати додому, бо тут залишалися мої вороги. Я почала працювати в пекарні на станції Вілью, яка знаходилася між Печорою і Воркутою.
В 1955 році я повернулася додому. Тоді мені було 33 роки. Я бралась за всяку роботу, бо треба було жити, виховувати сина Анатолія. Життя тут було гірше тюрми, люди мене зневажали. Але були й добрі люди, які розуміли мене і співчували. Голова колгоспу Лобчинський Василь Йосипович, бухгалтер Кавалець Володимира Іванівна рятували мене в тяжку годину.
З 1960 по 1964 рік я працювала санітаркою в Погірцівській амбулаторії, а з 1971 по 1976 рік була комендантом гуртожитку СПТУ-74.
Тепер я перебуваю на пенсії.
Я щаслива, що дожила до тих днів, коли Україна стала незалежною державою.
Я, Лоєвич Степанiя Михайлiвна, народилася 24 лютого I925р. в с. Погiрцi в небагатiй сiм’ї, але дуже працьовитiй. Степанiя разом з сестрою i старшим братом вчилася в школi дуже добре. Предмети викладалися польською мовою. Батько виписував дiтям журнали «Дзвіночок», «Календар», «Колос», церковнi книжки, в хатi були портрети Т.Шевченка, I.Франка. Батько шив взуття, а мама була домогосподаркою. Батько заставляв дiтей читати українськi книжки, щоб вони знали, хто вони, i любили свiй край.
Дiти часто приймали участь в рiзних виступах. Польська влада села хотiла ополячити дiтей, тодi б вони здобули вищу освiту, мали б добру роботу. Але батько не дозволив цього зробити. Коли прийшли нiмцi в 1947р., то Стефу разом з молоддю села забрали на роботу в Нiмеччину. Лоєвич Степанiя Михайлiвна там працювала до 1941 р. Сестра Стефи поступила в Самбірську учительську семiнарiю, вступила в ряди УПА, Степанiя теж стала членом ОУН-УПА. Лоєвич Степанiя стала зв’язковою. Вона часто ходила в с. Комарно, де знаходився кущ бандерiвцiв. Одного разу, виконуючи бойове завдання, польська боївка її поранила, але вона залишилася живою. З приходом радянської влади Лоєвич Степанiя стала секретарем сiльської Ради. Сестра продовжувала навчатися у Львовi. Брата заарештували совєти в 1946 р. i засудили за нацiоналiстичну дiяльнiсть на 10 років. Їхнього товариша Савіцького Павла вбили ястребки в с.Заднiстряни. 21 жовтня I947р. була заарештована сiмя Лоєвичiв. З собою не дали взяти нiчого, лише один енкаведист взяв мiшок, набрав картоплi, трохи муки, хліба i пару курей. З цим добром сiм’ю привезли в м. Рудки, посадили в товарняки i повезли не знати куди. Їхали цiлий мiсяць, багато людей вмерло по дорозi. Живi їхали разом з трупами, поки їх за пару днiв не повикидали з вагонiв. Нарешті привезли депортованих на Урал, в лiс. Там вже на привезених чекали намети, а потiм почалась тяжка праця на лiсорубках. Багато людей повмирало вiд холоду i голоду. За хлiбом треба було стояти в черзi вночi на сорокаградуснім морозі. Не один того хліба вже більше не їв. Після вiдбуття заслання сім’я в I956 р. повернулась додому, але тут їх вже ніхто не чекав. Були добрі люди, якi й допомогли їм вижити, але й були такi, що виганяли їх знову в Сибір. Довгий час сiм’я жила в стайнi,поки не повернули їхньої хати. Лоєвич Степанія щаслива, що дочекалась волi і кращого життя для себе i для своїх внукiв.
Я, Ревура Катерина Іванiвна, народилася 5.09. 1941р. в селi Погірці. Землі в моєї сiм’ї було мало, лише для прожитку. Люди добре господарювали на своїх ланах, збирали добрi врожаї. В господастві ми мали молотарку, віялку і зерносушилку, пасіку – 10 вуликів. Одним словом, вони були добрими господарями.
В I9З9р. прийшли на Захiдну Україну москалi. Людям почали нав’язувати колгоспи. В колгоспи ніхто не хотів йти добровільно. Лише бiдняки записувались охоче, бо вони нічого не мали i їм було байдуже, де і з чим господарювати.В 1941 році почалася війна і була створена УПА. УПА вступила з більшовиками в смертельний двобій. Багато хто з односельців допомагали УПА. Зв’язок з УПА мав мій чоловiк, Ревура Михайло Михайлович, 1905р. народження. Спочатку заарештували чоловiка, а мене – 31.12.1950 року. Мене разом з трьома дiтьми забрали на пересильний пункт, який знаходився в м. Бориславі. Нас там тримали три місяці, потім нас погрузили в товарні вагони і повезли в Сибір. Було дуже холодно, не було що їсти, люди вiд голоду втрачали свiдомість.
Нарешті ми прибули в Байроновський радгосп Тайшенського району Іркутської областi. Мою родину i шість сiмей поселили в клуб. Жили всі разом. Користувалися лише однією кухнею. Ми не мали теплого одягу, взуття, завжди були голодні. За хлібом були великі черги, але не кожного дня можна було купити хліба. Я пiшла на роботу в радгосп працювати дояркою.
Згодом мені дали окрему стару кімнату, де я жила з трьома дітьми. Довго працювати дояркою я не могла, бо за мiзерну платню не могла прогодувати дітей. Я перейшла працювати на свиноферму. Варила кашу малим поросятам і деколи приносила її своїм дiтям. Мiсцевi жителi до нас ставилися з неприязню, обзивали «бандерівцями». Згодом дiти підросли, почали мені допомагати. Ходили на рiзнi роботи, де працювали і лопатами, і ломом.
Кліматичнi умови були важкі: холодна страшна зима, великi сніги. Нарешті з тюрми звiльнили чоловіка Михайла. Він повернувся з тюрми дуже хворий, він став iнвалiдом І групи. Прожив з нами декiлька років i помер. Похований в селищі Байроновський Тайшенського району Іркутської області.
Після смерті Сталіна жити стало легше. Можна було вже купити хліба, масла, легше було з роботою. В 1959 році я з сім’єю повернулася в село. В селі прийняли добре. Повернули будинок. Стали жити і працювати як всі люди. Але пам’ять про ті страшні часи збережеться назавжди.